В останньому матчі Зорі в УПЛ перед паузою на ігри національних збірних лівий захисник Роман Вантух забив один з двох голів своєї команди, що дозволило луганцям перемогти Епіцентр (2:1).
Football.ua поспілкувався із Романом про нинішній сезон, амбіції Зорі, динамівське минуле та регіональний футбол у його житті.
"Отримав позитивні емоції від гри в атакувальній ланці" – Романе, так вийшло, що ваш м'яч у грі із Епіцентром став вирішальним. Чи часто вам вдавалося забивати вирішальні голи впродовж кар'єри?
– Так, двічі таке було, тільки сценарій гри там розвивався по-іншому. Це були часи мого виступу за Олімпік. Перша гра – проти одеського Чорноморця, рахунок був 1:1. Я зміг принести перемогу. А друга гра – вже проти Дніпро-1, там була “перестрілка”, було 2:2 і мені вдалося забити третій м?яч.
– Якщо аналізувати матч із Епіцентром, на вашу думку, ця команда незаслуженно перебуває наприкінці турнірної таблиці?
– Важко так оцінити, заслужено чи ні. Можу сказати, що чемпіонат зараз більш рівний, чим був раніше. І з’явилося декілька колективів, які хочуть претендувати на високі місця. Про це говорить щільність в турнірній таблиці, тому побачимо, як все розвиватиметься надалі.
– У цій грі ви грали вище, ніж зазвичай: позицію лівого захисника посів Жуніор Рейс, а вам відвели місце на лівому фланзі атаки. Вам сподобалося грати на новому амплуа?
– Це не нова позиція для мене, інколи і попередні тренери використовували мене там, тому якщо це потрібно для команди, я готовий грати на цій позиції. Звичайно, що сподобалось, вдалось відзначитись. Отримав позитивні емоції.
– Зараз ви посідаєте місце в середині турнірної таблиці. Чи задоволені ви тим, як Зоря грає у поточному чемпіонаті? Можливо, в якихось матчах (в яких саме? ) ви могли взяти більше очок, ніж це вдалося у підсумку?
– Не задоволені, прагнемо бути вище і будемо намагатись втілити це в життя в наступних іграх. Всі ігри, в яких втратили очки, можна сказати, що зіграли погано.
– Не повірите, але ви єдиний Роман Романович, якого я зустрічав у житті. Партнери по команді називають вас Рома чи Романич?
– Так, є хлопці, які інколи в жарт кличуть мене Роман Романович, але це дуже рідко. Зазвичай я Рома.
"На адаптацію в структурі Динамо пішов цілий рік" – Ваші перші футбольні кроки відбувалися у Самбірському районі та в самому Самборі. Зрозуміло, що всі ми грали у футбол у дворі. Коли ви зрозуміли, що у дворі вам вже тісно і пора зв'язати життя із футболом на серйозному рівні?
– Це зрозуміли батьки, які і запропонували мені такий варіант розвитку, дуже вдячний їм за це! Тому шо, це і фінансово було не дешево і потрібно було знаходити час, щоб кататись зі мною. Думаю, діти в такому віці рідко самі можуть тверезо оцінити і запропонувати такий варіант розвитку. Я вважаю, що батьки, побачивши таланти дітей, повинні розвивати їх. І з часом дитина обере, що їй ближче.
– Спочатку ви потрапили до спортшколи у Самборі. Важкий відбір був? Через що довелося пройти?
– Ви знаєте, це не був важкий відбір. Я приїхав на тренування хлопців мого віку, провів з ними звичайне заняття і тренер запропонував одразу ж залишитись зі старшою групою, на додаткове тренування. Я був на емоціях, старався… І одразу в перший день мені сказали, що можу регулярно тренуватись в цій ДЮСШ. Тренером був Галушка Петро Петрович, в наших краях це був відомий дитячий спеціаліст, тому я був задоволений потрапити до нього.
– У 13 років ви перейшли в ФК Львів, за який грали на дитячо-юнацькому рівні до 2015 року. Із ким з нині відомих гравців в УПЛ ви перетнулися у той період життя?
– Там вже почалась історія роботи з Колобичем Олегом Васильовичем, який теж повірив в мене, тому що історія була схожа. Батькам зателефонували, запросили приїхати на тренування і так зав?язалась історія з ФК Львів. Васильович зібрав сильну групу хлопців, з яких в УПЛ дебютувало мінімум четверо (Русин, Якімець, Марушка, Дедух) і декілька хлопців – лідери своїх команд у Першій та Другій лігах (Гаврушко, Теплий, Савошко, Іваночко).
Є приклад, коли наш капітан Григорій Занько перейшов в футзал і зараз виступає за дуже потужний польський колектив Євробус з відомими українськими гравцями (Семенченко, Абакшин і т. д). Бачите, я вам майже цілу нашу дитячу команду назвав, дуже успішний рік був.
– Дійсно, класне покоління. Далі ви перейшли до Динамо, коли вам було 17. Як це сталося?
– Закінчив школу, потрібно було щось змінювати, тому що команди U-19 у Львові не було. Були різні варіанти, але найпривабливішим для мене була команда Динамо Київ. Вирушив туди і за декілька тижнів ми з Русиним підписали перші професійні контракти.
– Не страшно було їхати до Києва і в таку серйозну структуру?
– Страшно не було, було важко. Напевно, на адаптацію пішов цілий рік. Плюс різниця в рівні футболу. В Динамо приїжджали одні з найкращих і доводилося завжди конкурувати за місце в команді, звідси, як я думаю, і пішов прогрес.
– Русин, Циганков, Михайліченко, Лєднєв, Попов — далеко не повний перелік ваших тодішніх партнерів по юнацьких командах Динамо. Кому ви віддали найбільшу кількість гольових передач? З ким взагалі було найзручніше взаємодіяти?
– Ви називаєте гарних футболістів, всі вони досягли гарного рівня. Рівня національної збірної України. Не можу сказати, кому віддав більше всього гольових, але те, що з тими хлопцями приємно разом грати, це факт.
– Тоді в Динамо по всій вертикалі працювали іспанські фахівці, яких в клуб привів Сергій Ребров. Це правда, що вони більше акцентували увагу на техніку, на комбінаційний футбол, водночас, як олдскульне крило динамівської академії закликало до іншого стилю, зокрема, частих ударів з дальньої дистанції?
– Цей вектор розвитку припав на мій період в Динамо і я думаю, це дуже позитивно вплинуло на мене. Я почав думати і бачити футбол трохи з іншого ракурсу, в мене тільки позитивні спогади про цей період.
Щодо олдскульних тренерів, я не можу з вами погодитись. В цей момент старшим тренером U-21 був Мороз Юрій Леонтієвич, вони працювали в тандемі з Вісенте і дуже гарно доповнювали одне одного. Мікроклімат був чудовим і розуміння гри від хлопців теж. Не було такого, що один говорить одне, інший – протилежне. Гадаю, ці всі історії вигадані.
– За 7 років контрактних взаємин із Динамо ви так і не зіграли за першу команду. Чому так склалося?
– Щодо цього, то я шкодую, що так склалося… Дуже хотілось дебютувати і спробувати свої сили в футболці Динамо, але не всім випадає така нагода. В мене було декілька періодів, коли здавалось що от-от і буде мій шанс. Різні періоди були… Бували моменти, коли не заслуговував, а бувало й навпаки, коли все йшло добре, а потім травма вибивала з колії. Мені тільки 27, можливо ще отримаю таку нагоду, побачимо.
"Завжди імпонував стиль гри Жорді Альби" – На вашу думку, зараз рівень Української Прем'єр-ліги повернувся на стан, скажімо, 2021 року? Здається, нинішній чемпіонат виглядає все сильнішим, ніж попередній, чи не так?
– В умовах війни важко розвивати футбол і прогресувати, але з появою декількох амбітних команд і гарного фінансування, малими кроками, але ми рухаємось вперед. Вже зараз можна побачити щільність в турнірній таблиці, що свідчить, що більше команд претендують на одну сходинку.
Однозначно нашим клубам важко виступати і в УПЛ, і після багатогодинної подорожі показати максимум на міжнародній арені. Ми це відчули на собі, це справді складно.
– Для вас Віктор Скрипник — це новий тренер. Що приємно здивувало, а до чого у вимогах Віктора Анатолійовича довелося адаптуватися довго?
– Ми ще в процесі побудови нашої гри, можу відзначити інтенсивність і характер наших тренувань. Відпрацьовуємо різні епізоди і моменти з гри, але при цьому, це завжди дуже цікаво і вся команда працює з запалом. У футболі дуже багато різних дрібниць і щоб їх донести команді потрібен час. Тому, думаю, що ми ще на шляху становлення.
– Хто для вас є прикладом лівого захисника у світовому футболі (не обов'язково зараз, можна загалом)?
– Мені подобається стиль гри Барселони і ось в золоті часи, коли грав Альба, мені імпонувало його вміння гри на атаку. Те, як партнери його використовували. Тому нехай це буде Альба.